Мистецтво у вимірах людини та часу.

[...] конечна потреба фігуративності та наративу, імператив творчої персональності та орієнтації на завершений артефакт, зверхність образного щодо символічного, першість смислової домінанти як свідчення цінностної ієрархії, засаднича роль майстерності та вишколу.Саме на ці принципи спирається так званий «київський ар’єрґард» — художній напрямок, що його наприкінці 80-х років започаткував Вайсберґ із декількома своїми колеґами як мистецтво послідовно фігуративне, наративне і драматичне, антропологічне й персоналістське за інтенціями, чутливе до діалектичного ладу історії, оперте на вартості гуманістичної культури та перейняте трагічно-екзистенційним світосприйняттям. В такому тлумаченні цей рух постав як свідома реакція митців інтелектуально-неотрадиціоналістської (необарокової, неокласичної, неоромантичної, зрештою, неомодерної) орієнтації на гвалтівну експансію в образотворчій царині деконструктивістських імітаційних практик. Тобто київський ар’єрґард виявився специфічно українською (радше навіть східноєвропейською, враховуючи його поширення поза межі України) версією загальносвітової тенденції до подолання постмодерного стану.